його пихи спали облудні заслони. По короткій хвилевій мовчанці вибухнув і розлігся, гордовито й глузливо, у стінню залі його голос:
— Позаздр, Гельвідіє, немовляті, що ссе материні груди, розважності та проникливості! З богами ти станув до війни, Гельвідіє, й завдячуєш лише особливій поблажливості мого батька, що до цього часу не стався ще ти за здобич підземних богів. Ти ж це довжезно розводився в сенаті, щоб Веспасіянові, що прибував тоді до Риму, віддавали якнайменші шаноби, бо чолобицтво, мовляв, призводить до тиранії. Це ж ти красномовно напучав сенаторів, як саме мають вони через правну постанову закреслити межі видатків володаря світу. Це ти, висланий в парі з іншим сенатором на його зустріч, зважився промовити до нього: „Веспасіяне!“ А що ж ти вдіяв під святий Аполонів день. Відкрив арену для ігрищ за відстуности самовладного! Сторазово ти став привинний до образи величности, цього найтяжчого із злочинів; а як же ти мене пригостив сьогодні в цих стінах? Де квіти й пахощі, лютністки й співаки, що виявили б мені твою радість і вдячність? Зухвала відмова — ото все, чим обдарував ти того, хто як ягня перед левом, корився перед тобою. Дійсно мудрі були попередники мого батька, і я готовий кожної хвилини правити жертви на Тіберієвих, Клавдієвих і Неронових вівтарях, бо ж вони виполювали землю з такого отруйного, як ти, зілля…
