з галузкою миру прибув ти, а з батогом образи й погрози. Іди ж!..
Знявся гамір. Які з двірських загрожували, які боязко шепотіли, що треба запитати авгурів, що за провіщення є для молодого цісаря сьогоднішня зустріч із цією похмурою, старою жінкою.
— Злі генії звели її з глузду…
— Розгавкалася, як Гекуба, що, стративши свої діти, замінилася в сучку!
— Виглядає так, немов вона лише минулої ночі облишила Гадес!
Префект преторіянців забрязкотів мечем.
— Заклинаюся Геркулесом! невже вистачає крякання однієї баби, щоб збудити в нас забобонний острах!
Вистачало. У фалдинах своєї хламіди Доміціян тріпотів. Скільки в стрепеханні цьому гніву, скільки остраху? За це знали ті, що знали його зблизька. Він був розпалистий і страхопудний. Проте, дрігочучи, він уїдливо сміявся й уриваним у грудях голосом закричав:
— Попрощайся з світом, преторе, бо недовго вже будеш ти на нього споглядати. Попрощайся з Римом, Музоніє, ти Мінервина малпо, бо завтра вижене тебе з нього цісарський едикт! Попрощайтеся ж назавжди, позалишувані від богів!
Мов та річка, що розлилася під повінь і бурує, випливав почет цісарського сина на чолі з своїм володарем з преторського будинку, як при виході
