— Вона ще досить гарненька й, заклинаюся Венерою, я не злякався б її, зустрівши десь у затишній місцині…
Кая не чула нічого. Всенька її душа скупчилася в її очах і заринула в обличчі цісарського Сина, що його обличчя з відданої шани заспокоїлося, розхмарилося. Рухом витворного світовика підвів він з колін гарну жінку та по-опікунському сперся долонею на плечі її підлітка.
— Вчини, божистий цісаре, з мого Гортензія служника собі й невільника! — з сльозами захвату в очах викликувала Кая, — хай він наливає тобі до келіхів вина й запалює вогонь на вівтарі твоїх домових боговищ. Посвячую його на твоєму вівтарі…
Чимраз більше розпроменілий та розлоскотаний аж до солодких усміхів димом ласощів і красивими очима Каї, Доміціян переступив поріг двору, рухом скромного елеганта запросивши поперед Каю, щоб ішла за ним.
Вони пішли. За плечима шамбелянів і пажів, що замикали похід, остіярій (одвірник) запер двері будинку, та й з-за них довго ще доходили тупотіння й гомони, що розлягалися вулицею, подібні до вихору, що відлітав.
У преторському будинкові залягла тиша. Арія спираючись на Фаніїне плече, облишила айгіит, шепочучи збілілими вустами рядок похмурої своєї поеми:
