Сторінка:Міртала.djvu/283

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

На сивих Музонієвих віях зблиснула сльоза, але постава його була спокійна й тихий бляск сяв на зораному зморшками чолі.

— Через те що людські почуття тріпотять під урочисту хвилю в твоїх грудях, — не турбуйся за свій спокій та витривалість. Потужна душа не повинна бути через це за зимну й нечулу. Стоїцизм не загадує тобі байдужости; загадує він лише подугу чесноти над скорботами й сполохами. Лебеді, Гельвідіє, вмирають співаючи; не веселим, втім, але урочистим співом плине їхня посмертна пісня до сонця…

Посідали при сімйовій ватрі та, посхилявшись до себе, розпочали довгу тиху розмову.

Недалеко сімйової ватри стояв стрункий юнак у білій туніці, з срібною пов'яззю на чорному волоссі, похнюплюючи спочатку похмурого погляду в землю. Але, лише йно звів він повіки, вся його душа скупчилася в очах, затоплених у жіночій постаті, що майоріла в найтемнішому куті великої залі. Хоча її всеньку оповивало біле накриття, він впізнав відслонену частину обличчя. Вони ззирнулися очима. Здалеку всміхнулися один до одного. Кивом голови покликав він її й тихенько промовив: — Ходім…

В преторському садкові малася одна місцинка, куди не сягали ані відгомони вуличного шуму, ані проміння гарячого сонця. З гущавини низьких самшидів та розложистих міртів зносило там кілька