взичав молодим своїм одноплемінцям. Пильно вхоплювала вона звуки розмови, що часом долітала до неї, і кілька разів дочула слова, що їх говорив і Менохім: справедливість, чеснота, щирість серця, жалість, вірність. Що це має значити? Там, на Затибрю, часто вимовлялося цих слів, і, напевно, в устах цього римлянина вони мали однаковісіньке значіння, що їм надавав і Менохім. Невже ж і його також, посполу з усім його народом, торкаються прокльони затибрянців? А вона відчувала якийсь дивовижний потяг до цього, що повільно крочив портиком, гурту людей, звідкіля, коли погляд котрогось з юнаків, випадково зупинившись на ній, затримався якийсь час на її волоссі й обличчі, вона відчула якусь, що каламутилась і блискотіла в її голові, думку, а в безладі її якийсь один безнастанний оклик: „Які ж вони чудові!“
Котрийсь з них, проходячи зблизька коло неї, кинув якось кілька слів:
— Ти гарненька, мала єврейко! і коли б я був художник, то враз би змалював твою голівку на стіні свого triclinium!
— Попрохай за це Артемідора! — сказав інший, і вони одійшли.
Годину пізніш повз молоду гаптарку проходила її одпоплемінниця, знайома їй трохи мешканка Затибря, що розносила по містові вироби з криці. Дівчина попрохала в неї сталеве дзеркальце, наче приглядаючись до його майстерно зроблених
