близькі до нього поколїння з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб нїхто, нїгде не бачив нашої роботи!“ Сї поколїння „білих горлиць“ своїм псевдо-патріотизмом деморалїзували цїле українське суспільство в протязї півстолїття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сї поколїння виплекали цїлий культ страхополохства, виробили цїлу релїґію лояльности, сї поколїння своїм нечуваним сервілїзмом своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цїлий ряд рухів молодїжі, що стояла на українсько-національному грунтї. Сї поколїння зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сї поколїння надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Сї поколїння самі найлїпше назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Українї. Вони не хотїли навіть звати себе Українцями. Тактика й полїтика українофілів довела до того, що цїла молода Україна з відразою від них одсахнула ся, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишили ся без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднїм спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи
