кордону. Як члени Загальної Української Ради і її президії, ми знали цїлком певне, що Донцов не був і не міг бути нїяким „представником“ Загальної Української Ради, а що найвище міг заступати приватні інтереси декого з членів Президії Ради.
На запит, звернений до президії З. У. Р., в чиїм імени і з чийого припоручення виступив Донцов з сим самовідреченнєм українського народу, дістали ми від п. віцепрезидента З. У. Р., М. Василька, тодїшнього покровителя п. Донцова, таку знаменну відповідь: „Він, віцепрезидент М. Василько, запевняє, що п. Донцов, живучи в Берлїнї, стоїть в повнім контактї з нїмецьким і австрійським урядом і напевне, так догадуєть ся пан віцепрезидент Ради, дістав вказівки від центральних правительств заманїфестувати більш помірковані українські вимоги, бо мабуть на сей момент, по ходу воєнних подїй і міжнародних взаїмовідносин, самостійницькі змагання Українцїв не підходять для правительств центральних держав.“
За вірність змісту вияснення п. М. Василька нищепідписаний ручить: протоколів сього засїдання немає у мене під рукою, щоб можна було віддати власні слова його.
Сей „практичний полїтичний крок“ п. Донцова як найкраще вияснює всю небепечність „орієнтацій“ для тих людей, у кого не-
