ного, — всі вони пустилися врозтіч перед рушницею Пасамонте і під градом каміння, яким обсипала їх решта галерників.
Санчо дуже схвилювався, бачивши такий успіх. Він уявляв уже собі, як вершники повідомлять Святе Братство, і те вдарить на сполох та почне шукати злочинців і тому просив свого пана їхати звідси якнайшвидше та сховатися в горах, що були неподалеку.
— Добре, — сказав Дон-Кіхот, — я знаю, що нам слід тепер робити.
Він покликав усіх галерників, що, обібравши до нитки комісара, метушилися в полі; і коли ті скупчились коло нього, щоб дізнатись, чого він хоче, сказав:
— Шляхетним людям властива вдячність, а невдячність — це один з гріхів, за які бог карає найбільше. Ви самі бачили і на собі відчули добро, яке я вам зробив. На подяку за це я бажав би — така моя воля — щоб ви взяли ланцюги, які я зняв з вашої шиї, і зараз же рушили в путь до Тобоса. Там ви з'явитесь до принцеси Дульсінеї, скажете їй, що Рицар Сумного Образу (так він назвав себе) вітає її, і розкажете все про цю славетну пригоду аж до вашого визволення. Після цього ви можете йти, куди схочете.
Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:
— Те, чого вимагає від нас ваша милость, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливіших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого Братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милость може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов'язок проказати кілька разів „вірую“ та „богородицю“, і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі і вдень, тікаючи і сидячи на місці, підчас війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгіпта, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.
75
