Санчо теж упізнав їх одразу, але вирішив затаїти від них місце перебування Дон-Кіхота і відповів, що пан його лишився в іншому місці, дуже заклопотаний важливими справами, і що більше він не може нічого сказати, хоч би Йому повиколювали очі, а очі, мовляв, він дуже цінує.
— Е, ні, Санчо, — сказав цирульник. — Якщо ви не розкажете нам, де він лишився, ми будемо думати, та й тепер уже думаємо, що ви його вбили й пограбували, бо ви їдете на його коні. Дайте нам пана цієї шкали, а то вам буде погано.
— Нема вам чого загрожувати мені. Я такий чоловік, що ніколи ще нікого не вбивав і не грабував. Мій пан покутує свої гріхи в отих горах і робить це з великим задоволенням.
І зараз же, нашвидку і не зупиняючись, він розповів про стан, у якому лишився Дон-Кіхот, про свої пригоди і про те, що йому доручено приставити листа сеньйорі Дульсінеї Тобоській, коханці його пана, дочці Лоренса Корпуела.
Священик і цирульник, хоч і знали про характер божевілля Дон-Кіхота, а, проте, дуже дивувалися щоразу, коли слухали про нього знову. Вони попросили Санча Пансу показати їм цього листа.
Той сказав, що його написано в записній книжці і що Дон-Кіхот наказав переписати цього листа на гарному папері в першому ж селі, куди він приїде. Священик всежтаки просив показати і обіцяв переписати його сам якнайкращим почерком.
Санчо засунув руку за пазуху, шукаючи там книжки, але нічого не знайшов, та не міг би знайти й досьогодні, бо Дон-Кіхот не дав йому її, а він забув узяти. Санчо, побачивши, що книжки немає, зблід, як смерть, і заходився мацати по всім своїм тілі, а коли не знайшов і там нічого, схопив у жмені свою бороду і висмикнув мало не половину її. Після цього він швидко вдарив себе разів із шість кулаком в обличчя та в ніс так, що весь умився кров'ю. Бачивши це, священик і цирульник спитали, що з ним сталося і з якої причини він це робить.
— Що сталося? — відповів Санчо. — А те, що в один
100
