— Зараз побачиш, чи є з цього користь, — сказав Дон-Кіхот.
І, сказавши це, він швидко підвівся з землі і наказав Санчові гнуздати Росінанта, що пасся на лузі. Коли Доротея спитала, що він хоче робити, Дон-Кіхот відповів, що хоче шукати селянина, покарати його за такий підлий вчинок і примусити заплатити Андресові все до останнього мараведиса. На це Доротея сказала, що, згідно з своєю обіцянкою, він не має права втручатися в будьякі пригоди, поки не кінчить її справи, і порадила йому вгамувати свій гнів, доки він повернеться з її королівства.
— Правда, — сказав Дон-Кіхот, — і Андресові доведеться потерпіти, поки я повернуся, як ви кажете, сеньйоро. Але я знову присягаюся й обіцяю не кидати справи, поки не помщуся над твоїм хазяїном і не примушу його заплатити.
— Не вірю я оцим присягам, — сказав Андрес. — І, замість усіх помст у світі, хотів би краще мати якінебудь гроші, щоб дістатися Севільї. Дайте мені попоїсти тут і трохи їжі з собою та лишайтеся з богом, ваша милость і всі мандрівні рицарі, та мандруйте собі так, як я через вас оце мандрую.
Санчо витяг із своїх запасів шматок хліба та сиру і дав їх хлопцеві, кажучи:
— Бери, брате Андресе, бо кожен з нас співчуває твоєму лихові.
— Як же ви йому співчуваєте? — спитав Андрес.
— Цими шматками хліба й сиру, — відповів Санчо. — Бо тобі слід знати, що ми, зброєносці мандрівних рицарів, зазнаємо і великого голоду, і нещасливих пригод, і багато іншого лиха, про які краще розповідати, ніж зазнавати їх.
Андрес узяв свій хліб та сир і, бачачи, що ніхто не дає нічого більше, похнюпився й пішов, як кажуть, своєю дорогою, але, рушаючи, сказав Дон-Кіхотові:
— Благаю вас, сеньйоре рицарю, якщо другого разу ви побачите, що мене рубають на шматки, не підходьте й не допомагайте мені. Залишіть краще мене з моєю недолею. Хоч би яка велика вона була, мені буде ще гірше, коли ви надумаєтесь допомагати мені. І будьте прокляті ви і всі мандрівні рицарі, що колинебудь народилися на світі!
136
