інший мандрівник-негідник не напав на них, знаючи, який скарб краси переховується тут.
Санчо був у розпачі, що вони так баряться з відпочинком, і влаштувався краще за всіх на збруї свого осла, яка, ми побачимо далі, обійшлася йому так дорого. Дами пішли до своєї кімнати, решта вмостилися де і як могли, а Дон-Кіхот вийшов на шлях, охороняючи, як обіцяв, замок.
На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля Дон-Кіхота і бачивши, як він озброєний і на коні вартує коло корчми, вирішили попустувати з ним або хоч послухати його дурних вигадок. У цілій корчмі на поле не виходило ні одно вікно, крім віконця на сіннику, через яке скидали вниз солому. Дві дівчини примостилися коло того віконця й побачили нашого рицаря верхи на коні; він спирався на спис і час від часу зітхав так, наче з кожним видихом з нього виходила душа. При цьому він промовляв ніжно й закохано:
— О, сеньйоро моя Дульсінеє Тобоська, вінець усієї вроди, завершення розуму, зразок дотепності, скарбниця благородства, всього доброчесного, порядного й чарівного світі! Що робить тепер твоя милость? Чи не згадуєш ти випадково про рицаря, якого ти полонила і який з власної волі наражається на такі страшні небезпеки, щоб тільки слугувати тобі? Подай мені звістку про неї, о, трилике світило! Мабуть, якраз тепер, заворожене її блиском, ти дивишся, як вона походжає галереями свого розкішного палацу, або, спираючись грудьми на грати ганку, думає, як зм'якшити муки, що терпить моє бідне серце, як уславити мої страждання, заспокоїти мої сумніви і винагородити мої послуги. А ти, сонце, що мусиш уже скоро сідлати свої коні, щоб не запізнитися вітати мою господиню, прошу тебе, привітай її і від мене, коли побачиш.
Дон-Кіхот дійшов цього найпатетичнішого місця своєї промови, аж тут корчмарівна почала пошепки кликати його:
— Ідіть сюди, мій сеньйоре, благаю вашу милость.
Почувши її голос, Дон-Кіхот повернув голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця на сіннику, яке
143
