пророцтво, Дон-Кіхот заспокоївся, бо збагнув увесь його зміст. Щиро та твердо повіривши всьому цьому, Дон-Кіхот підніс голос і, глибоко зітхнувши, промовив:
— Хоч хто єси ти, що напророкував мені таке щастя, благаю тебе попросити мудрого чарівника мого охоронця, щоб він не дав мені загинути в цій в'язниці, в якій мене везуть, раніше, ніж здійсняться незрівняні й радісні обіцянки, що я почув. Нехай тільки здійсняться вони, і я вважатиму за щастя страждання в цій в'язниці, за радощі – тягар цих ланцюгів і за м'яке ліжко — дошки, де мене покладено. А щодо заспокоєння мого зброєносця Санча Панси, то я вірю в його добрість та прихильне до мене ставлення і знаю, що він не покине мене ні доброї, ні лихої години. І коли мені не пощастить подарувати йому острів або щось інше такої самої вартості, він у кожному разі дістане платню, що йому належить. У заповіті я відписав йому суму, яка хоч і не відповідає його багатьом дружнім послугам, але відповідає моїм коштам.
Санчо Панса з великою пошаною вклонився Дон-Кіхотові й поцілував йому обидві руки, бо однієї він не міг поцілувати через те, що вони були щільно зв'язані. Після цього клітку понесли на плечах і поставили на віз.
Побачивши, що його посаджено в клітку й поставлено на віз, Дон-Кіхот сказав:
— Я читав багато дуже видатних рицарських історій, але ніде не натрапляв і ніколи не чув, щоб зачарованих рицарів возили таким способом і так повільно, як можна сподіватися від цих лінивих тихоходів. Звичайно їх перевозили повітрям, надзвичайно швидко, серед темних хмар, або в якійнебудь вогняній колісниці, або на гіпогрифі чи на подібній до нього тварині. Проте, може бути, що за наших часів рицарство та чари йдуть якимсь відмінним від
158
