ковані священик і цирульник, поважні й серйозні на вигляд, не випереджуючи повільних волів. Дон-Кіхот сидів у клітці із зв'язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до грат і такий мовчазний та нерухомий, немов то була кам'яна постать, а не жива людина.
Через шість днів добралися вони до села, де жив Дон-Кіхот, і в'їхали туди ополудні. Трапилось це в неділю, і селяни були на майдані на той час, коли через нього проїздив віз із Дон-Кіхотом. Всі підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке, і, впізнавши земляка, дуже здивувалися. Один хлопчисько зараз же побіг до ключниці та небоги й розказав їм, що їхній дядько та пан приїхав схудлий і пожовклий, в клітці на возі, запряженому волами.
Ключниця й небога зустріли Дон-Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, де він є. Священик доручив небозі якомога краще доглядати свого дядька й пильнувати, щоб він знову не втік, і розказав їм, яких заходів довелося вжити, щоб привезти Дон-Кіхота додому. Обидві жінки почали при цьому голосити, проклинаючи всі рицарські книжки і благаючи небо вкинути в глибоку безодню авторів цих книжок. Та хвилювання й острах потім не покинули їх, бо вони уявляли собі, що тільки Дон-Кіхот трохи одужає, вони знову лишаться без свого дядька й пана. І як вони гадали, так і сталося.
