— То я сам знаю, можу я сердитись, чи ні, — відповів Дон-Кіхот.
Священик сказав на це:
— Я досі не промовив майже ні слова, але мені хочеться розв'язати одне сумнівне питання, що гризе та гнітить моє сумління. І це питання викликали слова сеньйора Дон-Кіхота.
— Сеньйорові священику дозволено й багато чого іншого, — відказав Дон-Кіхот. — Отже, він може сказати про свій сумнів, бо неприємно, коли щось муляє сумління.
— З вашого ласкавого дозволу, — сказав священик, — сумнів у мене викликає ось що: ніяк не можу переконати себе, щоб уся ця юрба мандрівних рицарів дійсно були справжні люди з м'яса й кісток. Мені, навпаки, здається, що це вигадки, казки, брехня і сон, і все це розповідають ті, хто й сам ще не цілком прокинувся, або, краще сказати, напівспить.
— Це — друга помилка, яку багато хто робить, не вірячи, що на світі існували такі рицарі. Я багато разів при різних нагодах і в розмовах з різними людьми пробував розвіяти її, — відповів Дон-Кіхот. — Не завжди я досягав мети, а деколи й досягав, спираючись виключно на правду. А правда ця така безперечна, що я ніби на власні очі бачив Амадіса Гальського, високого на зріст, з білим лицем, з гарною, хоч і чорною, бородою, з півласкавим-півсуворим поглядом, скупого на балачку. Він дуже рідко гнівався і швидко заспокоювався. Я міг би, здається, описати також і всіх інших рицарів, про яких оповідається в історіях усього світу. На підставі відомих мені з книг відомостей про те, які вони були, з їхніх учинків і з їхнього характеру, правильно міркуючи, легко судити про риси їхніх облич, про колір шкіри та про зріст.
— А який, на думку вашої милості, мусів бути велетень Моргант? — спитав священик.
— Щодо велетнів, то є різні думки про те, існували вони чи ні. Але святе письмо, кожна літера якого — істина, свідчить про те, що вони були, бо розповідає нам про філістимлянина Голіафа[1], що мав шість з половиною ліктів
——————
- ↑ Голіаф-міфічний велетень.
169
