люди? Що гадають ідальги і що рицарі? Що кажуть про мою мужність, про мої подвиги і про моє благородство? Які розмови точаться навколо моїх намірів відживити й вернути світові вже забуте рицарство? Одне слово, я хочу, Санчо, щоб ти розказав мені все, що чув з приводу цього, не додаючи нічого доброго і не обминаючи нічого поганого. Бо вірні васали мусять говорити своїм сеньйорам правду в простім і в переноснім значенні цього слова, не збільшуючи її з підлесливості й не зменшуючи з марної пошани. Я роблю таке зауваження, щоб ти розповів мені саму лише правду на мої питання.
— Я дуже охоче зроблю це, мій сеньойре, — відповів Санчо, — але з умовою, що ваша милость не гніватиметься за те, що я казатиму. Ви ж самі хочете, щоб я казав щиру правду, не прибираючи її ні в яку одіж, крім тієї, в якій вона до мене дійшла.
— Я ні в якому разі не гніватимусь, — сказав Дон-Кіхот, — і ти можеш говорити вільно, Санчо, без ніяких манівців.
— Так я скажу насамперед, що простий народ вважає вашу милость за найбільшого божевільного, а мене — за неменшого йолопа. Ідальги кажуть, що ви, не задовольнившися званням ідальга, привласнили собі титул „дон“ і пристали до рицарства, маючи тільки чотири лозини винограду, дві хугади[1] ріллі та лахміття ззаду й спереду. А рицарі кажуть, що не хочуть змагатися з ідальгами, а надто з такими, що не мають герба на щиті, і підфарбовують черевики сажею, а зелені панчохи штопають чорним шовком[2].
— Це мене не обходить, — сказав Дон-Кіхот, — бо я завжди добре одягнений, і на мені не буває латок, а коли щонебудь і обшарпане, то більше від тертя зброї, а не через час.
— Щодо вашої мужності, чемності, подвигів та вчинків, то тут є різні думки. Одні кажуть — „божевільний, але втішний“, другі — „відважний, але невдаха“, інші — „чемний, але зухвалий“, і взагалі всяко базікають та кругом обсудили мене й вашу милость, не залишивши й кістки цілої.
——————
173
