щоб там була підкреслена пошана, з якою він ставився до неї, та вірність, яку він завжди зберігав їй, нехтуючи королевами, імператрицями й панночками різних прикмет.
За цими міркуваннями його й застали Санчо та Карраско, якого він зустрів з великою чемністю. Бакалавр, хоч і звався Самсон, був не дуже великий на зріст, але дуже великий штукар, з насмішкуватим, розумним обличчям; років йому було з двадцять чотири. Кругловидий, з плескатим носом, великим ротом ознаками глузливої вдачі він і справді дуже любив попустувати й покепкувати і довів це, коли, прийшовши до Дон-Кіхота, став перед ним на коліна і сказав:
— Дайте мені руку, ваша величність, сеньйоре Дон-Кіхот Ламанчський, бо присягаюся вбранням святого Петра[1], яке я ношу, дарма, що маю лише чотири перші степені, ви — один з найславетніших рицарів, що були колинебудь на земній кулі. Добре зробив Сід Ахмет Бененхелі, написавши історію ваших великих подвигів, і ще краще зробив той, хто подбав перекласти її нашою простою кастільською мовою для розваги цілого світу.
Дон-Кіхот примусив його підвестися з колін і сказав:
— Так, виходить, правда, що мою історію написано і що склав її якийсь учений мавр?
— Така правда, сеньйоре, — відповів Карраско, — що до сьогодні, я знаю напевне, надруковано вже понад дванадцять тисяч книжок цієї історії, не рахуючи надрукованого в Португалії, Барселоні та Валенсії. Крім того, кажуть, що зараз її друкують в Антверпені, і я гадаю, що всі народи перекладуть її своїми мовами.
— Бачити себе ще за свого життя увічненим у книжках і мати ім'я, що завжди на устах у всіх, — це найбільша нагорода доброчесній і видатній людині, — сказав Дон-Кіхот. — Я маю на увазі саме добре ім'я, бо в противному разі це гірше за смерть.
— Коли вже йдеться про славу та добре ім'я, — відповів бакалавр, — то ваша милость дістане пальму першості
——————
- ↑ Тобто одягом священика, який у ті часи був обов'язковим одягом студентів.
176
