— Не може цього бути! — відповів Дон-Кіхот. — Ти ж сам казав мені, що бачив, як вона віяла пшеницю, і привіз навіть відповідь на мій лист.
— А ви не звертайте уваги на це, — сказав Санчо, — Я бачив її і привіз відповідь теж з самих чуток і можу впізнати сеньйору Дульсінею так само, як дати стусана небу.
— Санчо, Санчо, — сказав Дон-Кіхот, — буває час, коли можна жартувати, а інколи жарти, зовсім не до речі. Якщо я кажу, що не бачив і не розмовляв із господинею моєї душі, то це ще не значить, що й ти мусиш казати те саме, хоча б насправді воно було навпаки.
Поки вони так розмовляли, їх обминув хтось із двома мулами, і з брязкоту плуга, що тягнувся по землі, вони догадалися, що це селянин, який, уставши вдосвіта, ішов орати своє поле.
Тимчасом селянин підійшов, і Дон-Кіхот спитав його:
— Чи не можете ви, друже, сказати, де тут палац незрівняної Дульсінеї Тобоської?
— Сеньйоре, — відповів хлопець, — я не тутешній і кілька день тому найнявся до одного заможного селянина. Ось напроти живуть місцеві священик та паламар, і кожен з них може дати вашій милості відомості про сеньйору принцесу, бо в них є список усіх мешканців Тобоса. Хоч, скільки я знаю, тут немає ні однієї принцеси. Є, правда, багато таких поважних сеньйор, що кожна з них може вважати себе за принцесу в своїй господі.
— І серед них, приятелю, мусить бути і та, про яку я тебе питаю.
— Може бути, — відповів хлопець. — Ну, бувайте здорові, бо вже світає.
І, вдаривши своїх мулів, він пішов у поле, не чекаючи інших запитань.
Санчо, бачивши, що його пан вагається і чимсь вражений, сказав:
— Сеньйоре, швидко розвидниться, і не гоже, щоб сонце застало нас на вулиці. Виїдьмо краще з міста, і хай ваша милость сховається десь поблизу в гайку, а я вдень вернуся сюди і винишпорю все, поки знайду будинок або
185
