властивості вельможних сеньйор, — тих чудових пахощів, які здіймаються від них через те, що вони постійно перебувають серед квітів та амбри. Мушу сказати тобі, Санчо, що, коли я підійшов до Дульсінеї і хотів посадити її на осла, якого ти вважаєш за інохода, від неї так дихнуло часником, що мені аж у голову вдарило й схопило за серце.
— О, шельми! — скрикнув тут Санчо. — О, підлі й злісні чарівники, яких я хотів би побачити нанизаними під зябри, як сардинки на шворці! Багато ви знаєте, багато вмієте і ще більше робите лиха! Здавалося б, досить було б вам, мерзотники, обернути перлини очей моєї сеньйори на жолуді коркового дуба, її волосся з чистого золота на шерсть рудого хвоста, а її обличчя — із вродливого на бридке. Так ні: ви не забули й про її пахощі, які виявили б нам те, що заховано під цією гидкою корою, хоч, правду казати, я ніколи не бачив її бридоти, а бачу тільки вроду, і цю вроду підкреслювала ще родинка над губою з правого боку, так ніби вус з сьоми чи восьми золотавих волосинок, з долоню завдовжки.
— Цій родинці, — сказав Дон-Кіхот, — мусить відповідати така сама родинка на стегні з того боку, що й на обличчі. Тільки щось волосся, яке ти описуєш, занадто довге для родинки.
— А проте, — відповів Санчо, — це волосся личило їй так, наче вона з ним і народилася.
— І я цьому вірю, друже, — сказав Дон-Кіхот, — бо природа не дала Дульсінеї нічого, що не було б довершене, і тому, якби вона мала ще сто таких родинок, як ти кажеш, вони здавалися б не родинками, а місяцем і блискучими зірками. Та скажи мені, Санчо, що то було за сідло, яке ти поправляв і яке видалося мені звичайним в'ючним сідлом?
— То було не в'ючне, а арабське сідло з попоною, що сама варта найменш півцарства.
— А я цього не бачив аж ніяк, Санчо, і знову скажу й казатиму тисячу разів, що я — найнещасніший серед людей.
Шахраєві Санчо важко було втриматись і не сміятися, слухаючи дурниці свого пана, якого він так удало підду-
192
