— Висловиться, а якжеж, — відповів Санчо, — бо він говоритиме ще цілий місяць.
Але Санчо помилився, бо рицар, почувши голоси коло себе, припинив свої скарги, встав на ноги й голосно та ввічливо спитав:
— Хто там? Що за люди? З тих, що веселяться, чи з тих, що сумують?
— З тих, що сумують, — відповів Дон-Кіхот.
— Тоді йдіть до мене, — сказав рицар, — і знайте, що ви наближаєтесь до самої туги та суму.
Дон-Кіхот після такої благородної та журної відповіді підійшов разом із Санчом до рицаря, а той, вхопивши Дон-Кіхота за руку, сказав:
— Сідайте тут, сеньйоре рицарю. Досить знайти вас у цьому місці, де вам за товариство самотність і туман — природне ліжко та звичайний притулок мандрівних рицарів, щоб відразу догадатися, що ви теж належите до мандрівного рицарства.
— І справді, я належу до нього, — відповів Дон-Кіхот. — І хоч у моїй душі оселився мій власний сум, недоля і туга, я не втратив всежтаки співчуття до недолі своїх близьких. Із того, що ви тількищо співали й казали, я зрозумів, що ви — закоханий і страждаєте через якусь невдячну красуню, якої ім'я ви називали в своїх скаргах.
Після цього обидва рицарі сіли в добрій згоді й товаристві на землю так, наче й не мусіли розбити один одному голову цього самого ранку.
— А чи не закоханий і ви часом, сеньйоре рицарю? — спитав Рицар Лісу Дон-Кіхота.
— Закоханий на своє лихо, — відповів той, — хоч муки, що виникають з кохання, слід було б вважати за щастя, а не за лихо.
— Це так, — сказав рицар, — та інколи зневага так глибоко й часто хвилює і турбує наш розум і почуття, що здається вже помстою.
— Я ніколи не бачив зневаги з боку моєї сеньйори, — відповів Дон-Кіхот.
— І справді це так, — сказав Санчо, що стояв тут же, бо наша сеньйора лагідна, як овечка, і м'якша за масло.
195
