вкривши ніжну білість наших облич цією щетиною. Краще хай поодрубував би він нам голови, ніж споганив нам обличчя оцим густим волоссям. Адже, коли поміркувати добре, сеньйори мої, куди може піти дуенья з бородою? Які батьки жалітимуть її? Хто допоможе їй? О, дуеньї, товаришки мої! Нещасної хвилини ми з'явились на світ!
І, сказавши це, вона впала ніби непритомна.
Санчо, побачивши зомлілу Долоріду, сказав:
— Присягаюся честю і пам'яттю всіх моїх предків Пансів — я ніколи не чув, не бачив, і мій пан не розказував, і навіть мені на думку не спадало, щоб могла трапитися така пригода! Тисяча чортів тобі в печінку, щоб не лаятись гірше, чарівнику й велетню Маламбруно! Не міг ти вигадати на цих грішниць іншої кари, крім борід! Хіба не краще було б одрізати їм половину носа, хоча б після цього й довелося їм гугнявити? Закладаюся, що в них немає чим і цирульникові заплатити.
— Це правда, сеньйоре, — сказала одна з дуень, — що в нас немає грошей, щоб піти до цирульні, і через це дехто з нас придумали такий спосіб: ми беремо смолу або смоляний пластир і наліплюємо їх на обличчя, а тоді враз оддираємо і виходимо чисті та гладенькі. Правда, в Кандаї є жінки, які ходять з дому до дому, вискубують волосся, підчищають брови та роблять різні інші жіночі дрібниці, але ми, дуеньї нашої сеньйори, ніколи не допускаємо їх до себе. І якщо сеньйор Дон-Кіхот не допоможе нам, ми й у труну ляжемо бородаті.
— Я видеру в країні маврів по волосинці власну бороду, — відповів Дон-Кіхот, — коли не звільню вас від ваших борід.
Тимчасом Долоріда прийшла до пам'яті й сказала:
— Луна вашої обіцянки, хоробрий рицарю, увійшла в мій слух підчас моєї млості, і через неї я отямилась і
261