їхали по шовк до Мурсії[1]. Їх було шестеро, всі під зонтиками. З ними їхало на конях четверо слуг, а троє хлопців — погоничів мулів — ішли пішки.
Ледве вгледівши їх, Дон-Кіхот побачив тут нову пригоду і, наслідуючи в усьому, що міг, прочитане в своїх книжках, вирішив, що йому випадає слушна нагода зробити ще одну потрібну річ. Отже, добре спершися на стремена та прибравши гордого й мужнього вигляду, він наготовив спис, притиснув до грудей щит і, ставши посеред дороги, чекав, поки під'їдуть ці мандрівні рицарі (бо він прийняв їх за рицарів). Коли вони наблизились так, що могли вже бачити й чути його, Дон-Кіхот голосно і задерикувато гукнув:
— Стійте всі і визнайте, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівняна Дульсінея Тобоська!
Почувши це й побачивши таку незвичайну постать, купці спинилися й одразу ж збагнули, що мають діло з божевільним, але захотіли дізнатися, що то за визнання, якого від них жадають. Один з них, трохи жартівник і дуже дотепний, промовив:
— Сеньйоре рицарю, ми не знаємо, хто та дівчина, що за неї ви говорите. Покажіть нам її, і якщо вона справді така прекрасна, ми охоче і без ніякого примусу визнаємо те, що ви від нас хочете чути.
— Коли я покажу її вам, — проказав Дон-Кіхот, — то яка ж ціна буде визнанню такої всім відомої істини? Справа в тому, що, навіть не бачивши, ви мусите повірити, визнати, ствердити, присягтися й захищати її, а інакше — ставайте на бій зо мною, чванливі недолюдки. Підходьте, за рицарськими правилами, один по одному або кидайтеся в одразу, як це ведеться серед людей вашої породи, — я чекаю вас спокійно, певний у своїй правоті.
— Сеньйоре рицарю, — відповів купець, — в ім'я всіх принців, що стоять тут перед вами, благаю вашу милость, не обтяжуйте нашого сумління визнанням того, чого ми
——————
- ↑ Толедо, Мурсія — міста в Іспанії.
22
