губернаторе, вставайте, ваша милость, і радійте з перемоги та діліть здобич, яку здобула у ворогів ваша непереможна рука.
— Підведіть мене, — сумно й знесилено сказав Санчо, а коли йому допомогли встати, він, опинившись на ногах, додав:
— Бодай би ви прибили його цвяхом до мого лоба, того ворога, що я переміг![1] Не хочу я ділити ворожої здобичі, а прошу й благаю якогонебудь друга, якщо він є у мене, щоб дав мені ковтнути вина, бо все висохло у мене всередині, та витріть мені піт, бо я плаваю в ньому, як у воді.
Коли його обтерли, дали вина і розв'язали щити, Санчо сів на ліжко й зомлів з переляку та втоми. Побачивши це, жартівники почали жалкувати, що довели його до цього, але, коли Санчо став приходити до пам'яті, трохи заспокоїлися. На запитання Санча, котра година, вони відповіли, що вже світає, і Санчо, не кажучи й слова, почав одягатися. Всі мовчки дивилися на нього й сподівалися, що він пояснить, куди так поспішає. Кінець-кінцем, він одягнувся й поволі, бо, побитий, не міг швидко рухатись, пішов до стайні, а за ним слідом пішли й усі, що там були. Підійшовши до Сірого, він обняв, поцілував його в лоб і не без сліз на очах сказав:
— Іди сюди, друже й товаришу усієї праці моєї і бідувань! Коли ми були вдвох з тобою, я думав тільки про те, як подбати про твою збрую та їжу для твого маленького тіла. І щасливі були мої години, дні та роки. А відколи я покинув тебе і піднісся на башту честолюбства та гордощів, мою душу опанували тисячі злиднів, тисячі лих і чотири тисячі прикростей.
Промовляючи так, він сідлав сам осла, а всі стояли мовчки. Осідлавши Сірого, Санчо на превелику силу зліз на нього і, звертаючись до секретаря, мажордома, дворецького, лікаря Педро Ресіо та багатьох інших, що були тут, сказав:
— Розступіться, сеньйори, і дайте мені вернутися до
——————
- ↑ Тобто Санчо не вірить, що ворог існує насправді.
283
