мій сеньйор Дон-Кіхот Ламанчський, а щодо вашого голосу, то це річ цілком безперечна.
— Я і є Дон-Кіхот, — сказав наш рицар, — і мій обов'язок допомагати й охороняти не самих тільки живих, а й померлих, а тому скажи мені, хто ти?
— Присягаюся чим завгодно вашій милості, сеньйоре Дон-Кіхот Ламанчський, що я ваш зброєносець Санчо Панса й ніколи ще не помирав. Покинувши своє губернаторування через силу причин (про них довго довелося б оповідати), я вночі впав у цю яму, де й досі сиджу разом з моїм Сірим, і хай він не дасть мені збрехати, бо з багатьох ознак видно, що він тут.
Здається, осел зрозумів те, що казав Санчо, бо вмить почав ревти так голосно, що ревіння його залунало по всій печері.
— Чудовий свідок, — сказав Дон-Кіхот. — Я пізнаю його голос, наче це моя дитина, і твій голос, Санчо, теж. Зачекай, я зараз поїду до герцогового замку, він тут недалеко, і приведу людей, що витягнуть тебе з ями, куди ти впав через свої гріхи.
— Їдьте, ваша милость, — відповів Санчо, — і вертайте швидше, бо я більше не можу почувати себе живцем похованим і, крім того, помираю з переляку.
Дон-Кіхот покинув його і поїхав до замку, де розказав про пригоду Санча герцогам. Вони хоч і зрозуміли, що Санчо впав в одну з печер, що були в цій місцевості з давніх-давен, але здивувалися, як він міг покинути губернаторство, не попередивши їх. Кінець-кінцем, принесли канати та мотузки, послали людей і на превелику силу витягли Санча і його осла з темряви на сонячне світло. Побачивши його, один студент сказав:
— Всі погані губернатори мали б покидати свої губернії так, як цей грішник покидає глибини безодні, виходячи звідти мертвий од голоду, зблідлий і, гадаю, з порожньою кишенею.
Санчо почув його слова й одповів:
— Вісім чи десять днів тому, брате наклепнику, почав я губернаторувати на острові, яким мені дано керувати, і на протязі їх і години не був ситий хлібом. Там мене пе-
288
