я виїхав з самим лише Сірим, упав у яму, блукав по ній, поки вдень побачив вихід, але вийти ним було так важко, що я лишився б там до кінця світу, якби небо не послало мені мого сеньйора Дон-Кіхота. Отже, мої сеньйори, герцог і герцогиня, ось ваш губернатор Санчо Панса; він погубернаторував десять днів і зрозумів, що не тільки губернаторство на острові, а й керування цілим світом нічого не дає. Певний цього, я цілую ноги вашим милостям, a наслідуючи дітей, що кажуть, граючи: „стрибай і пусти мене“, стрибаю з губернаторства й переходжу на службу до мого сеньйора Дон-Кіхота, де я їм свій хліб, хоч і в турботах, але досхочу. Мені ж, коли я схочу їсти, однаковісінько, чи куріпок мені дадуть, чи моркви.
На цьому Санчо закінчив свою промову, а Дон-Кіхот увесь час дуже хвилювався, боячись, що Санчо скаже щонебудь недоладне. Почувши, що той говорив так недовго, він дуже зрадів, а герцог, обнявши Санча, сказав, що його бере великий сум, бо Санчо занадто швидко покинув губернаторство. Одночасно герцог обіцяв йому в своїх володіннях іншу посаду, менш важку, але прибутковішу. Герцогиня теж обняла Санча й звеліла дати йому добре поїсти, бо видно було, що він приїхав дуже побитий і ще більше змучений.
Дон-Кіхот, вирішивши, що час уже припинити те бездіяльне життя, яке він вів у замку, попросив у герцогів дозволу залишити їх. Ті погодилися, виявляючи великий сум, якого завдавав їм його від'їзд.
На другий день Дон-Кіхот, попрощавшись із герцогами, при повній зброї виїхав на майдан перед замком. Все населення замку дивилося на нього з галереї, де стояли й герцог з герцогинею.
Санчо сидів на Сірому із своїми торбинками з усякою їжею; настрій у нього був чудовий, бо герцогів дворець-
290
