шись, що на тілі в нього не було ні ран, ні крові, підняв його з землі і насилу посадив на свого осла, гадаючи, що на ослі їхати спокійніше. Він позбирав також усю зброю і навіть уламки списа, поклав їх на Росінанта і, взявши коня за поводи, а осла за оброть, попростував до села, обмірковуючи безладні речі, що їх казав Дон-Кіхот.
Не менше задуманий їхав і Дон-Кіхот; сильно побитий та пошарпаний, він ледве тримався на ослі і час від часу посилав до неба такі зітхання, що селянин знову спитав, що в нього болить. А Дон-Кіхот пригадував різні оповідання, відповідні до його пригод, і, забувши вже Балдуіна, згадав про мавра Абіндарраеса, що його полонив капітан Антекерської фортеці Родріго де Нарваес і повіз із собою до Антекери. Отже, коли селянин спитав його, він відповів те, що казав полонений Абенсерахе Родрігові де Нарваесу в „Історії Діани“ Хорхе де Монтемайора, яку йому доводилось читати, дуже влучно пристосовуючи його слова до свого становища.
Почувши таку купу нісенітниць і зрозумівши, що його сусід з'їхав з глузду, селянин прискорив ходу, щоб мерщій дістатися додому та збутися Дон-Кіхота з його балаканиною.
Наприкінці своєї промови Дон-Кіхот сказав:
— Знайте, ваша милость, сеньйоре дон Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я згадував, тепер стала Дульсінеєю Тобоською. Заради неї я робив, роблю й робитиму найславетніші рицарські подвиги, які тільки були, є і будуть у цілому світі.
На це селянин відповів:
— Але дивіться, сеньйоре, о, лишенько мені, я зовсім не Родріго де Нарваес і не маркіз Мантуанський, а Педро Алонсо — ваш сусід; а ваша милость — шановний ідальго сеньйор Кіхада, а не Бальдовінос чи Абіндарраес.
— Я знаю, хто я такий, — сказав Дон-Кіхот, — і знаю, що можу бути не тільки тим, про кого я казав, а й усіма дванадцятьма перами[1] Франції чи навіть дев'ятьма світо-
——————
- ↑ Дванадцять перів (себто вельмож) і двадцять тисяч французів оточують графа Роланда, коли на нього нападають сарацини. Все це описано в — „Пісні про Роланда“, — феодальній французькій поемі ХІ ст.
25
