своє безумство. Насамперед він звелів роззброїти Дон-Кіхота, вивести його в його вузькому, жовтуватого кольору, вбранні на ганок, що виходив на одну з головних вулиць міста, і показати людям та хлопцям, які розглядали нашого рицаря, немов ту мавпу. Перед ним знову проїздили вершники в розкішних костюмах, убрані так неначе спеціально для нього, а не з нагоди свята.
Цього дня у дон Антоніо обідали кілька його друзів, що вшановували Дон-Кіхота й поводилися з ним, як з мандрівним рицарем, і він, гордіючи та пишаючись, не пам'ятав себе з задоволення. Дотепи Санча були такі влучні, що всі слуги і всі слухачі немов прилипли до його рота. За столом дон Антоніо сказав Санчові:
— До нас дійшло, любий Санчо, що ви дуже любите пиріг з курятиною і фрикадельки і, коли їх дають вам забагато, ховаєте лишки за пазуху до завтра.
— Ні, сеньйоре, це не так, — відповів Санчо, — бо я більш охайний, ніж ненажера, і присутній тут сеньйор мій Дон-Кіхот знає, що нам не раз доводилося живитися цілий тиждень жменею жолудів чи горіхів. Правда, коли мені, бува, дають телицю, то я біжу з мотузкою, тобто їм те, що мені дають. Але хто скаже, що я — знаменитий жерун і нехлюй, напевне, дасть маху. Я висловився б з приводу цього інакше, якби не бачив за столом шановних боро данів.
— Безперечно, — ствердив Дон-Кіхот, — про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам'ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи і жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а, губернаторуючи, навчився їсти так манірно, що брав вилкою виноградини і навіть гранатові зерна.
— Як, — здивувався дон Антоніо, — Санчо був губернатором?
— Так, — одповів Санчо. — На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі губернаторування в світі. Я втік звідти, впав у печеру, де вже думав, що загину, і врятувався звідти якимось дивом.
——————
306