тельок, щоб ушанувати Дон-Кіхота й самим розважитися його ніколи ще нечуваним божевіллям. Багато їх прийшло, подано розкішну вечерю, і десь о десятій годині почався бал.
Серед дам дві були трохи жартівливої та глузливої вдачі, і вони так часто запрошували Дон-Кіхота до танку, що викрутили йому не тільки тіло, а й душу. Варт було б подивитися на постать нашого рицаря, довгого, витягненого, худорлявого, жовтого, у вузькому вбранні, незграбного і, головне, вайлуватого.
Нарешті, стомлений та знеможений такими довгими танцювальними вправами, він сів на підлогу серед зали. Дон Антоніо звелів однести його в постіль, і Санчо, що перший підійшов підводити свого пана, сказав:
— На лиху годину танцювали ви, сеньйоре. Чи не думаєте ви, що всі мандрівні рицарі — танцюристи? Запевняю вас, помиляєтесь ви, коли так думаєте. Дехто краще зважиться вбити якогонебудь велетня, ніж стрибатиме в повітря. Я міг би ще заступити вашу милость, якби треба було танцювати селянські танки (бо я танцюю, як сокіл), але в бальних танках я й кроку зробити не вмію.
Розсмішивши всіх цими та іншими міркуваннями, Санчо відніс і поклав свого пана на ліжко.
Другого дня дон Антоніо визнав за вчасне зробити спробу з зачарованою головою, і з Дон-Кіхотом, Санчом, двома своїми приятелями та двома сеньйорами, що на балі так утомили Дон-Кіхота й ночували у дружини дон Антоніо, зачинився в кімнаті, де була голова. Він розказав їм про її властивості, просив зберігати таємницю і сказав, що сьогодні вперше піддає спробі зачаровану голову. Ніхто, крім двох приятелів дон Антоніо, не знав секрета того зачарування. А якби дон Антоніо не відкрив його наперед, то й вони дивувалися б, як і інші; інакше й не могло бути так хитро й мудро було влаштовано цю штуку. Перший підійшов до голови сам дон Антоніо і тихим, але чутним голосом, попросив:
— Скажи мені, голово, — бо ж ти маєш таку властивість, — про що я тепер думаю?
І голова, не ворушачи губами, голосно й виразно відповіла так, що її почули всі:
309
