горах, лісах, ланах, співаючи тут, зітхаючи там, і питимемо кришталеву воду з криниць чи з прозорих струмків, чи з повноводих річок. Дуби щедро даватимуть нам свої солодкі плоди, верби даватимуть нам холодок, а троянди — свої пахощі. Просторі левади будуть нам килимами, гаптованими тисячею квіток, ми дихатимемо прозорим і чистим повітрям, а вночі нам світитиме місяць і зорітимуть зірки. Пісні даватимуть насолоду, сльози — радощі; Аполлон буде постачати нам вірші, Амур — вигадки, і ми вславимося не тільки тепер, але й на майбутні часи.
— Такий побут мені дуже подобається, — сказав Санчо. — А особливо через те, що, як побачить нас бакалавр Самсон Карраско та цирульник Ніколас, вони теж захочуть до нас пристати і зробитися чабанами. Аби тільки це й священикові на думку не спало.
— Добре сказав ти, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Тоді бакалавра Самсона Карраска, якщо він зробиться чабаном (а так воно, безперечно, й буде), можна буде звати Самсоніно або пастух Карраскон, а цирульника Ніколаса — пастух Нікуласо. Не знаю, яке ім'я придумати для священика, мабуть, уже таке, що відповідатиме його посаді — назвемо його пастухом Куріамбро[1]. А як ми житимемо, Санчо друже! — І що вже тієї музики ми наслухаємося! Чиримії, саморанські гачти, бубни, рабелі![2] А що, як серед цієї різноманітної музики залунають ще звуки альбогів?[3] То ж тоді матимемо майже всі пастуші інструменти, зібрані докупи.
Через те, що вже заходила ніч, вони збочили з шляху і пізно та бідно повечеряли, всупереч бажанням Санча, який знову згадав злидні мандрівного рицарства в горах та в лісах, що їх іноді заступають розкоші по замках і в таких домах, як у дон Діего де Міранда або у дон Антоніо Морено. А втім, він згадав, що ні день, ні ніч не можуть тривати завжди, і провів цю ніч сплячи, а пан його пильнуючи.
——————
319
