але гадаю навіть більше зробити. Іноді, а то й завжди, ті рицарі дожидали, поки зброєносці постаріються в них на службі. Отоді тільки давали вони їм звання графа чи хоч маркіза якоїнебудь долини або меншої чи більшої провінції. Отже, коли ти і я будемо живі, дуже можливо, що за шість днів я таки здобуду царство, яке панує ще над кількома, отож одно з них і придасться, щоб там настановити тебе королем. Не дивуйся з цього, бо з мандрівним рицарем трапляються такі ніде ще небачені й нечувані речі, і я, мабуть, зроблю для тебе ще й більше, ніж обіцяв.
— Виходить, — сказав Санчо Панса, — якщо я якимсь дивом стану королем, моя дружина Хуана Гутьєррес стане щонайменш королевою, а мої діти — інфантами?[1]
— А хто ж не певен у цьому? — відповів Дон-Кіхот.
— Я не певен, — відповів Санчо. — Якби небо послало цілий дощ із королівських корон, то ні одна з них, я думаю, не прийдеться на голову Хуани Гутьєррес. Знайте, ваша милость, що королевою вона не варта й двох мараведисів[2], графинею — ще сяк-так.
У цю хвилину вони побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Тільки Дон-Кіхот побачив їх, він зараз же сказав своєму зброєносцеві:
— Доля посилає нам більше, ніж ми могли сподіватися; бо дивись, друже Санчо, там стоять тридцять, а то й більше превеликих велетнів. Я битимусь із ними й усіх повбиваю, а те, що ми від них здобудемо, стане основою нашого багатства.
— Яких велетнів? — спитав Санчо.
— Тих, що ти бачиш там, з величезними руками; вони у декого з них сягають двох миль.
——————
32
