обернув цих велетнів на вітряки, щоб я не міг уславитись, перемігши його. Та його чари нічого не варті проти мого меча.
Санчо Панса допоміг йому підвестися, посадив на Росінанта, якому вітряки мало не потрощили ребра, і після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лапіс, де, як запевняв Дон-Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод, бо через це місце проходила сила народу. Та нашого рицаря дуже турбувала втрата списа і, розмовляючи про це з своїм зброєносцем, він сказав:
— Я пригадую, читав, що один іспанський рицар, Дієго Перес де Варга на ймення, у якого підчас бою зламався меч, вивернув величезний дуб, чи то відламав здоровенну дубову гілляку, і з нею того самого дня вчинив стільки подвигів і повбивав стільки маврів, що його прозвали „Громилою“[1]. Я сказав це тобі тому, що й сам збираюся відламати отаку дубову гілляку і вчинити з нею такі подвиги, що ти вважатимеш себе найщасливішою в світі людиною, бачивши й бувши свідком речей, яким ледве чи можна пойняти віри.
— Я вірю всьому, що каже ваша милость, — відповів Санчо, — але сядьте трохи рівніше, ви зовсім зсунулись на один бік, бо, мабуть, забилися, падаючи.
— Правда твоя, — сказав Дон-Кіхот, — і я не скаржуся на біль тільки тому, що мандрівні рицарі не сміють скаржитись на свої рани, хоч би навіть у них повилазили кишки.
— Якщо воно так, то нема чого й казати, — відповів Санчо, — та я хотів би, щоб ваша милость скаржилася, коли їй щось болить. За себе можу сказати, що я скаржитимусь на найменший біль, якщо це не заборонено зброєносцям так, як рицарям.
Дон-Кіхот не міг утримати сміху з приводу щирості Санчо і пояснив йому, що зброєносець має право стогнати
——————
- ↑ Маври-колишні мешканці Іспанії, магометани. Їх весь час переслідували іспанські феодали та буржуазія нібито як людей іншої віри, а насправді, щоб пограбувати. В часи панування інквізиції попи вирізали й спалили кілька десятків тисяч маврів. Майно їхнє перейшло до церкви й короля.
34
