торбинках чого під'їсти, бо нам треба швидше їхати й шукати якогось замку, де можна було б переночувати та приготувати бальзам, про який я тобі казав, а то, клянуся богом, вухо мені здорово поболює.
— У мене є цибуля, трохи сиру й кілька скибок хліба, — сказав Санчо, — але це ж не їжа для такого славетного рицаря, як ваша милость.
— Як погано ти на цьому розумієшся, — відповів Дон-Кіхот. — Тобі треба знати, що для мандрівних рицарів велика честь не їсти нічого цілий місяць, а якщо вони й їдять, то перше, що навернеться під руку. І ти знав би це все, якби прочитав стільки романів, скільки я. Але ні в однім я не знайшов згадок про те, чи їли мандрівні рицарі, коли не зважати на незвичайні випадки, як от урочисті бенкети на їхню честь; решту ж днів вони живилися квітами. Ясна річ, вони не могли жити, не ївши й не задовольняючи всіх інших людських потреб, бо були такі самі люди, як і ми з тобою, але вони перебували здебільшого в лісах та пустинях і, не маючи кухаря, вживали звичайних сільських страв, таких от, як ти мені зараз пропонуєш. Отже, друже Санчо, не турбуйся про те, що мені більш до вподоби, не силкуйся знайти новий світ і не намагайся збити мандрівне рицарство з його путі.
— Пробачте, ваша милость, — сказав Санчо, — що, не вміючи ні читати, ні писати, я не знаю правил рицарського фаху. Надалі я наповнюватиму свої торбинки різними сухими плодами для вашої милості, як для рицаря, а для себе, бо я не рицар, братиму щось із птиці та істотніше.
— Я не кажу, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — що мандрівні рицарі мусять їсти самі, як ти кажеш, сухі плоди, а відзначаю тільки, що звичайно вони живляться плодами й різними травами, які ростуть по степах. Вони ці трави знають, знаю їх також і я.
— Добре було б знати ці трави, — сказав Санчо, — бо, я гадаю, нам доведеться колись використати ваше знання.
І на цім слові Санчо витяг з торбинки те, про що казав, і вони дружньо та мирно заходилися їсти, але, бажаючи швидше знайти пристановище на ніч, хапливо скінчили
44
