Хазяйка з дочкою зараз же заходились кругом обліплювати його пластирями, а Маріторнес (так звали служницю) світила їм. Накладаючи пластир на побите тіло нашого рицаря, хазяйка висловила думку, що такі синці бувають скорше від побоїв, ніж від падіння.
— Це не через побої, — відповів Санчо, — а через те, що на скелі було багато гострих виступів, і всі вони залишили свій слід. Але я попрошу вашу милость робити так, щоб після перев'язки в вас вистачило корпії ще на одного, бо в мене теж щось поболює поперек.
— То ви теж упали? — спитала хазяйка.
— Ні, я не впав, — сказав Санчо, — але так хвилювався, коли впав мій пан, що в мене заболіло все тіло, ніби мені всипали тисячу канчуків.
— Це легко може бути, — додала дочка, — мені самій часто трапляється уві сні падати з башти, і, прокинувшись, я почуваю себе такою розбитою та знеможеною, ніби я й справді впала.
— Річ у тім, сеньйоро, — сказав Санчо, — що зовсім не уві сні, а тоді, коли я не спав і пильнував краще, ніж зараз, у мене з'явилося мало не стільки ж синців, як і в сеньйора Дон-Кіхота.
— Як звуть цього пана? — спитала астурійка Маріторнес.
— Дон-Кіхот Ламанчський, — відповів Санчо. — Він мандрівний рицар, один з найкращих та наймогутніших, що досі були в світі.
— А що таке мандрівний рицар? — спитала дівчина.
— Чи ви зараз тільки народилися, що не знаєте цього? Це така штука, яку то б'ють, то вона стає імператором. Сьогодні — це найнещасніше і найзлиденніше створіння в світі, а завтра в нього можуть бути в запасі три корони для свого зброєносця.
— Чому ж тоді, слугуючи такому доброму панові, — сказала хазяйка, — ви, скільки я бачу, не придбали досі якогось графства?
— Зарано ще, — відповів Санчо. — Немає й місяця, як ми шукаємо пригод, і нам не трапилося ще нічого відповідного. А іноді буває, що шукаєш одне, а знаходиш щось інше. В кожному разі, якщо мій рицар, Дон-Кіхот, одужає
49
