В Ламанчі, в одному селі, назви якого я не хочу згадувати, жив нещодавно один з тих ідальгів, що все майно їх — спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. Три чверті його прибутків ішло на олью,[2] в якій було більше яловичини, ніж баранини, та на вечерю. А вечеря переважно складалася з вінегрету, по суботах — з яєшні з салом, по п'ятницях — із сочевиці, а по неділях — ще з якогось голубеняти на додачу. Решту він витрачав на камзол з легкого півсукна, на оксамитові штани й такі самі туфлі; це він носив у свята.
Буденних днів прикрашав себе вбранням з найтоншого сукна свого виробу. Він мав дома ключницю, жінку років за сорок; небогу, яка не дійшла ще й двадцяти літ, а для роботи на дворі та в полі був у нього хлопець, що мусів уміти і коня сідлати і орудувати садовими ножицями. Мав наш ідальго років під п'ятдесят. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати. Кажуть, звали його Кіхада чи Кесада, але є підстава вважати, що звався він Кіхана. Проте, це не відіграє великої ролі в нашому оповіданні; досить того, що воно не відбігає й на крок від правди.
Слід також знати, що згаданий ідальго все своє дозвілля (тобто більшу частину року) присвячував читанню рицарських книжок і так захоплено та завзято віддавався цій
——————
3
