— А коли ви знали, — відповів Санчо, — лишенько мені та всій моїй родині! — навіщо ж ваша милость дали мені покуштувати її?
В цю хвилину напій почав робити своє діло, і бідолашний зброєносець почав так швидко спорожнятися, що очеретяна рогожка, на якій він качався, та ковдра, якою вкривався, стали зовсім негодящі. Він спітнів так дуже, і в нього були такі корчі, що не тільки він, а й усі думали, що він конає. Ці бурхливі й небезпечні напади тривали мало не дві години, і після них Санчо, на відміну від свого пана, почував себе таким розбитим та кволим, що не міг триматися на ногах.
А Дон-Кіхот, як сказано, пожвавішав, вважав себе здоровим і хотів негайно виїздити та шукати пригод. Бо йому здавалося, що той час, коли він лишається тут, є втрата для світу й для всіх тих, кому потрібні його ласка та підтримка, а найбільш підбадьорювала його віра в цілющий бальзам, силу якого він спробував на собі. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, загнуздав осла свого зброєносця, допоміг Санчові одягтися й злізти на осла, а потім сів сам на коня і, під'їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там.
Під'їхавши разом із Санчом до дверей корчми, Дон-Кіхот гукнув хазяїна і сказав йому поважно й урочисто:
— Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов'язаний вам за них усе моє життя. Якщо я можу віддячити вам, помстившися за вас над кимнебудь, хто насмілився вчинити вам яку образу, знайте, що мій фах саме в тім, щоб допомагати кому тільки можна, мститися за тих, кого скривджено, та карати за віроломство. Пошукайте в своїй пам'яті, і якщо пригадаєте щось подібне та схочете звіритися на мене, то я обіцяю рицарським орденом, до якого належу, задовольнити кожне ваше прохання.
Корчмар теж поважно відповів:
— Сеньйоре рицарю, мені зовсім не треба, щоб ваша милость мстилася за образи, що мені вчинено, бо я й сам умію мститися, коли мені треба. Тепер же мені треба лиш, щоб ваша милость заплатила мені за ночівлю в моїй
52
