бо все, що йому впадало в очі, він легко пристосовував до свого рицарського божевілля та до своїх хворобливих думок.
Коли бідний цирульник під'їхав ближче, Дон-Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта, наміряючись проштрикнути цирульника наскрізь. Скачучи, він не затримував шаленого бігу коня і кричав:
— Захищайся, підле створіння, або віддай з доброї волі те, що належить мені за всіма законами.
Цирульник, аж ніяк чогось подібного не чекаючи і бачачи, що на нього скаче така мара, не добрав кращого способу ухилитись од удару, як скотитися з осла. Ледве торкнувшись землі, він схопився на ноги, прудкіш за лань, і так майнув долиною, що його не наздогнав би й вітер. Таз він покинув на землі і цим задовольнив Дон-Кіхота. Дон-Кіхот звелів Санчові підняти шолом, а той, узявши його в руки, сказав:
— Добрий таз і коштує вісім реалів, як один мараведис[1].
Наш рицар зараз же надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало, а не знайшовши Його, сказав:
— Безперечно, у язичника, що замовив викувати собі цей славетний шолом, була величезна голова, а найгірше те, що шоломові бракує цілої половини.
Санчо, почувши, що його пан називає таз для гоління шоломом, не міг утриматись від сміху.
— Чого ти смієшся, Санчо? — спитав Дон-Кіхот.
— Я сміюсь, думаючи про здоровенну голову язичника, якому належав цей шолом, як дві краплі води схожий на таз для гоління.
— Знаєш, що я думаю, Санчо? — відповів Дон-Кіхот. — Цей славетний, зачарований шолом, мабуть, якимсь дивом потрапив до рук людині, що не вміла оцінити й зрозуміти його значення. Не тямлячи того, що робить, але бачачи, що цей шолом із чистого золота, ця людина розтопила одну половину, щоб використати його цінність, а з другої зробила те, що ти називаєш тазом для гоління. Але для
——————
- ↑ Дрібна монета.
66
