цілком звикли, наприклад, до поняття „злочину“ — до того, що над людиною, яка спокусилась на життя чи власність другої людини, мститься все суспільство — садовлять у суспільному порядкові до тюрми або в суспільному таки порядкові вбивають — карають на горло та т. ин. Професори карного права й прокурори подають, звичайно, велику силу дуже високих доказів на користь такої діяльности: і поняття „злочину“ й помсти за нього здаються чим-сь таким „одвічним“ і непорушним, як і вся взагалі буржуазна мораль і буржуазне право. Але вже на очах історії людина ще не уявляла собі „злочину“ в цьому розумінні слова. В усіх збірниках варварського права (початку середніх віків) переважна більшість злочинів залишається особистою справою злочинця та скривдженого і його родини. За вбивство мстяться самі, розправляються самосудом, — і того самого засобу вживається й до злодіїв. Коли до суспільної влади й звертаються, то тільки за тим, щоб впорядкувати справу приватньої пені, — щоб певніше та спокійніше здобути належне. Од помсти відкупаються, виявлений злодій платить за збитки; але все це зовсім не має суспільного характеру — це приватня згода. „За вибите око стільки-то“… „за зламаного
