швиденько та дрібно, як колись бігала, а пішла тихою ходою, помаленьку, поволи, похиливши голову. Життя вперве вдарило іі важким крилом, як бє крилом орел голубку, і вона неначе прибита пташка, вийшла з кімнати опустивши своі легенькі крила.
Тимчасом Раіса Михайловна Навроцька вже довідалась од своєі горничноі, що Саня сиділа з Комашком в нумері в Мурашковоі. Така самовільність молодоі дівчини здавалась для неі трохи не переступом.
Навроцька сиділа в невеличкій гостинній свого нумера коло самовара, заливала чай і ждала Навроцького, щоб прочитати єму добру молитву.
Навроцький увійшов і сів коло стола. Навроцька встала і причинила двері в кімнату, де сиділа Маня.
— Харитоне Кириловичу! почала серіозним тоном Навроцька. Чи ти знаєш, де тепер Саня і з ким вона бесідує?
— А хиба я знаю? Певно з Мурашковою ганяють по парку або по цвинтарі коло монастиря, обізвав ся Навроцький. Яко чоловік старого стиля і чоловік простий, любив дома говорити по украінськи і часом пускав жарти щиро народні. Навроцька не сердилась за єго мужицький язик, але ті жарти часом допікали ій до живого серця.
— Еге, ганяє! Отам сидить з Комашком в нумері в Мурашковоі. Я не знаю, що далі буде з цими новомодними дівчатами, сказала Навроцька.
— А коли сидить з Комашком, то нехай сидить та говорить собі на здоровя, одрубав Навроцький.
— Як то, нехай сидить? Деж видано, щоб молода панна тягала ся з паничами, десь запирала ся в нумерах? Чом ти іі не спиниш? Літає десь по Фонтанах,
