чала ся дуже благочестива, але невимовно нудна для Сані. Стара розлила кругом себе моралів більше, ніж налила чаю на усю сімю. Саня передумувала своі важкі думи і не одзивала ся й словом.
Скінчив ся важкий, нудний вечір, як нудна лєкція граматики. Усі рано полягали спати, втомлені од морського купання. Саня погасила сьвітло. Сон не брав іі. В кімнаті була страшна духота, неначе пашіли жаром стіни, неначе дихала горячим духом груба, стіл, комода, шафа, усе було неначе нагріте в горячому духу розпечене. Жара душила Санині груди. Горяча кров швидко ворушилась в жилах.
Саня одчинила вікно, сіла і сперлась на одвірок. Потягло з моря сьвіжим духом, дихнуло вохке сьвіже повітря на Санине горяче лице. Була пишна, тиха ніч. Над Одесою вже стояв сьвітовий білуватий туман. Білий манастир поетично мрів в легкому сьвіті од маяка. Ясні зорі висипались на чорному небі. Маяк блищав ясно, ясно, і розливав сьвіж на акаціі, на манастир, на парк; купи акацій, легко осьвічені, приймали фантастичні форми і неначе виринали верхами з чорноі безодні. І полетіли Санині думи, одна за другою, як зерна дорогого намиста низались на шовкову нитку.
— Що міні робити? Що міні почати? Як міні вийти з цего заплутаного лябіринта, думала Саня, дивлячись на срібний туман над далеким городом. Не вже міні прийдеть ся кинути останню надію на вищий розвиток свого розуму? Не вже не здійстнять ся моі золоті мріі? Не вже я іх мушу забути, повинна іх покинути?
І іі розум говорив, що не треба іх забувати, що не можна іх покинути…
Але десь глибоко, глибоко в серці обзивав ся інший голос, принадний, тихий, ласкавий, як повів мор-
