Старий мене любить. Може він вговорить Саню, дасть ій пораду, встоюватиме за мене.
Душа моя перемучилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не веселить. Он люде гуляють, забавляють ся, а я один неначе нічого не бачу, неначе нічого не чую.
— Вікторе Титовичу! Коли почали діло, то доводьте до кінця. Ваша доля для мене — неначе моя доля. Щасть вам Боже довести діло до кінця, сказав Мавродін.
І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гремів. Публика гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились на широку чорну площину моря, неначе засіяну сьвітлими цятками, що блищали на розкиданих в морі кораблях.
Комашко другого дня перед вечером задумав пойіхати на Великий-Фонтан.
— Пойіду і я з вами, сказав Мавродін, трохи розважу себе. Погуляю над морем та побіжу до Бородавкина, може збреше щось веселого.
Вони убрались й пойіхали на Великий-Фонтан. Йідучи уличкою до монастиря, вони стріли Бородавкина. Бородавкин купував в крамниці тютюн і вглядівши іх через одчинені двері, вибіг до них.
— Добри-вечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?
— Та гуляю з нудьги, обізвав ся Комашко.
— Чого це ви обидва так змарніли? Що це вас нігде не видно? Чи може, як сьпівають:
На улицю не піду, і дома не всижу;
Хиба піду підкопаю у дівчини хижу…
— А що, швидко підкопаєте вже у дівчини хижу? промовив Бородавкин на здогад.
