— Твій вік буде довгий, сказала Саня до Махновськои. Ану тепер нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море і запалав, але горів не так довго і раптом погас.
— А тепер загадаймо на Надине щастя, обізвалась Ольга.
Білі смушки з хмарок неначе роздерлись в одному місци. Блиснуло сине небо. На морі зайняло ся широке огнисте плесо, разом, несподівано запалало, блиснуло і згасло в одну мить.
— Це-б то й мій вік згасне так швидко, обізвалась Мурашкова і засьміялась, але сьміх іі перервав ся так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. Іі брови насупились. Вид отав поважний, як темно-сине море над хмарами.
— Баби скрізь баби: чи в селі, чи в городі: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахорки! промовив хтось позад молодоі компаніі.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад іх стояв Целаброс і насьмішкувато дивив ся на паннів. Він закрав ся на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадаєть ся оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши голос Целаброса, і в неі в грудях зайняло дух. Целаброс стояв гарний, як Вакх, облитий матовим молошним сьвітом з хмарного білого неба, як бувають осьвічені зверху статуі в великих музеях. Єго клясичного лиця не псувала ні одна пляма тіни. Біле покривало з бриля падало складками на плечі і прикривало чорні блискучі кучері. Очи сьвітились огнем страсти. Повні губи лисніли.
Целаброс глянув на Мурашкову своіми гострими і солодкими очима. Вона не видержала єго погляду і спустила довгі віі на щоки.
