Целаброс вхопив за двері і не пускав: єго довгі тонкі пальці неначе пявки впили ся в двері.
Сьвіт від лямпи впав на лице Целаброса. Мурашкова глянула на єго лице. Воно було гарне і страшне, як лице гарного демона. Очи сьвітились, чоловічки на білках наче крутились, горіли огнем. Надя почула в собі іх маґічну силу: вона любила такі очи…
— Надю, вбий мене! Застріль мене і дай мині свою любов, не проганяй мене! благав іі Целаброс.
Мурашкова глянула на него і не впізнала єго: очи стали ласкаві, тихі, неначе благали іі, уста румяні склались жалібно; з очей виступали сльози, як у дитини. Перед нею стояв уже не демон страшний, а ангел тихий, ласкавий, пишний красою небесною. Вона почула, що якийсь туман налягає на іі мисли. Сьвітло задрожало в іі очах. Для неі здало ся, що туман вкрив вікно, сьтіни, двері. Целаброс в одну мить неначе счез в тому тумані, і через хвилину знов виринув з туману такий самий пишний, благаючий в сяєві сьвітла. Вона простягла до него руки.
— Моя, на віки моя! промовив він чудним якимсь, сильним та ярким голосом.
Целаброс одним скоком кинув ся до Наді, як лев кидаєть ся на серну і вхопив іі за руки. Мурашкова вгляділа в вікна, що неначе усі зорі разом посипались з неба. Вона хотіла вирвати з єго горячих рук своі руки, і почула, що сила покинула іі. Іі тільки здало ся, ніби під нею провалив ся корабель і вона тоне і не має енерґіі вдержатись на хисткому дні корабля.
Тиждень ходив до неі Целаброс що вечора.
Тиждень жила Мурашкова, неначе в раю. Вона
