було тихо, мертво, тільки подекуди блимали неясні ліхтарі на стовпчиках. Серце іі кидалось в грудях, неначе хотіло вискочити. Вона вхопилась руками за серце і стала. Вона трохи не зомліла, трохи не впала на землю, ледви встояла на ногах. Голова морочилась. Холод проймав іі, як в пропасниці. Вона дрожала, а голова горіла, як в огни. Постоявши хвилину, Мурашкова насилу дійшла до гостинниці, увійшла в хату, впала на канапу, схилила на спинку голову. Руки впали на коліна, як деревляні. Мурашкова неначе замерла.
Двері в іі нумер стиха відчинились. Увійшов Целаброс. Очи в него блищали. Щоки червоніли, аж пашіли. Мурашкова глянула на него і не поворухнулась.
— Добри-вечір, Надю! сказав Целаброс по грецьки, ласкавим, солодким голосом, котрий став ще ласкавійший від такоі мельодійнои грецькоі мови. Як я сегодня опізнив ся, сказав він тихо.
Мурашкова не підвела навіть голови. В очах, в лици виявлялась страшна мука. Блискучі очи згасли. Лице було бліде. Вона була похожа на підстріляну птицю, що зійшла кровю.
— Що з тобою, Надю? Чого ти така бліда? сказав Целаброс і взяв іі за руку.
Рука підвела ся з іі коліна, важка, як у мерця, і холодна, як лід.
— Ти слаба? Ти десь пристудилась? спитав в неі Целаброс і притулив іі руку до своєі горячоі щоки.
Мурашкова неначе стрепенулась: вирвала від него руку і схопилась з канапи. Уступившись від него на ступінь, вона крикнула:
— Не зачіпай мене! Вийди з кімнати! Геть з кімнати!
Целаброс і собі подав ся назад. Перед ним стояла
