себе — мині і тільки мині. Я бажала, щоб я мала право на твоє життя, тільки я сама до смерти, до могили, а ти…
Мурашкова повернула до него лице й очи боком і кинула на него косий погляд зневаги, такий виразний, такий ясний, котрого не можна заміняти ніякими словами.
— Хто тобі сказав про це? Це усе неправда? крикнув Целаброс.
— Прилетіла чайка з моря, крикнула над моім вікном і я вгадала той крик: він мині усе сказав… Я чула голос з моря… Сьпівала русалка. Я спала… ні не спала… Я стояла за скелею. Море тихе; місяць над морем… ніч ясна… Онде човник припливає до берега. Ой, страшно! Я боюсь! крикнула истерично Мурашкова. Русалка обняла єго, хотіла заманити в море, втопити…
Мурашкова говорила, як крізь сон, стоячи боком до Целаброса, і неначе пригадувала якісь страшні сцени. Іі мисли плутались, неначе десь далеко блукали, як в тумані. Целаброс приступив до неі, взяв іі за руку i тихо повернув лицем до себе. Єму здавало ся, що Мурашкова тронулась ума.
— Надю, серце! Що з тобою! Схаменись! Що ти говориш? Чи ти спиш… и говориш крізь сон, чи з тобою що стало ся? заговорив Целаброс тихим, ласкавим голосом.
Мурашкова схаменулась. Туманом повиті очи блиснули. Вона крикнула не своім голосом:
— Ідіть від мене! Ідіть до Бородавкиноі, цілуйте іі оксамитову шию, іі щоки, слухайте іі голос. Ви двічі піддурили мене, двічі вбили мене! Ви вмерли для мене, я мертва для вас.
— Надю, ну, прости мині на цей раз! Ніколи, ніколи зо мною цього не буде, прости!
