сілля, тепер була іі воля. Вона закомандувала, щоб молоді вінчались в соборі, щоб іх вінчали три священики, щоб сьпівав архієрейський хор, щоб була ілюмінація коло собору.
Коло собору зробили ілюмінацію. Портик собору, довгі сходи були заставляні сьвітлом. Навроцька убрала Маню в білу атласову сукню, в фату, в ґірлянду; сама вбралась в дорогу шовкову ясно-синю сукню, наділа усі своі брилянти. Купила здоровий дорогий ставник, от щоб носити кругом аналоя поперед молодих, оповила ставник ґірляндою з рож, привязала на єго кокарду з дорогих червоних та білих стрічок. Стрічки досягали трохи не до землі.
— Тепер же ми покажемо себе й дочку перед усією молдавською аристократією! думала Навроцька, оглядаючи роскішний убір на Мані.
Вже Маня убралась до вінця. Тільки що Навроцька хотіла вивести Маню в гостинну, Навроцький покликав іі в свій кабинет. В кабинеті стояв Фесенко.
— А що, Раісо Михайлівно? Як буде з приданим Мані? Я хочу і Маня хоче, щоб ви зараз видали мині до рук усі векселі на двацять пять тисяч.
— Як-же так? В такий торжественний час? Мині тепер не до того… Гм… це якось чудно… ніби ви не ймете мині віри… говорила запикуючись Навроцька.
— Це, бачите, буде безпечнійше, обізвав ся Фесенко твердим, енерґічним, хоч і делікатним тоном, ще й поклонив ся Навроцькій дуже ввічливо і звичайненько.
— Гм… гм… Одначе така недовіра від вас мене шокирує. Я ніколи не ламала свого слова; це незвичайно, навіть грубо. Я цього від вас не ждала, сказала Навроцька вже обіжена.
— Як хочете. Дайте векселі, бо інакше я не піду
