од іх ніби аромат тропічних квіток, солодкий і пяний дух цьвіту померанців, туберози, датури…
Надя прислухалась. Іі зацікавила поетичність і красномовність Целаброса. — Але про чиі це уста він говорить? подумала вона; десь він іх бачив, певно в Одесі. На щож він говорить міні про чужі уста, а не про моі…
В Мурашковоі здавило в грудях. Серце наче притаілось.
— Бачив я дівочі очи, східні, клясичні очи, і не можу іх забути, почав знов Целаброс; од іх виявилась краса й пишність усього, в натурі, і разом з тим в іх виявилась уся краса людськоі душі: в тих очах сьвітить і веселий сьвіт ранньоі зорі і смутний блиск вечірньоі зірки, і горить горячий промінь сонця… Злине радість на серце, веселий сьвіт ллєть ся з очей, сиплеть ся іскрами, дрижить маревом; виступить в очах слеза, сьвіт дрижить, як промінь сонця в краплях роси; запалає серце коханням, очи займають ся, горять огнем. Ті очи манять як мрія, і чарують як поезія, і веселять душу як майський день, і гріють теплом весни, і печуть полумям. Віка блискучі, рожеві; віі довгі. Ой очи, очи, східні очи! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.
Целаброс замовк і скоса поглянув на Надю.
— Про чиі оце очи він говорить? чи він сьмієть ся з мене, чи він мене дражнить? подумала Надя, слухаючи поезію Целаброса. Він мене не любить, говорить про чиісь очи, не про моі. Невже я помилилась?
Мурашкова почула, що гнів приливає до іі серця, душить в грудях. Вона глянула в вічи Целабросу і іі очи блиснули блискавкою. Целаброс очевидячки милував ся тим гострим блиском іі очей, як артист милуєть ся тонкими сутінями картини.
