нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетяну здичілим виноградом. В алеі стояла густа тінь. Густе руно зеленого листу та гильокъ закривало алею зверху до низу, як густа зелена завіса. В кінці алеі, в гущавині стояла неначе темна ніч.
— Не піду далі! сказала Надя.
— Ти мене не любиш? спитав Целаброс.
— Люблю, але далі не піду, сказала Надя і почала пручатись.
— Іди, або не чаруй мене очима! Твоі очи — гострий ніж для мого серця! Я оддам за іх усе життя, усю кров. Не печи мене очима! Целаброс знов обсипав горячими поцілунками іі очи, щоки, уста. Надя вирвалась од його. Гилька зачепила бриль на голові Целаброса і збила його. Целаброс нагнув ся, щоб підняти бриль. Надя крутнулась і швидкою ходою пішла назад, без памяти, без розуміння. Целаброс розлютовав ся, погнав ся за нею і ледві встиг іі догнати.
— Ні, це не Молдованка! До кінця романа з нею не швидко дійдеш. Прийдеть ся або мудрійше хитрувати, або прикинутись, що буду сватати іі. Без неі не можу жити, не можу дихати, думав Целаброс, поспішаючи наздогінці за Мурашковою.
Надя повернула з алеі до виходу. З одного боку ріс цілий гай гилястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхівя. Між акаціями було видко лавочки; на лавочках сиділи якісь дами. Надя взгляділа іх і пішла поруч з Целабросом рівною ходою. Вона тепер тільки зовсім опамяталась і чула, що ніби була десь пожежа, і вона вибігла з пожежі опечена, опаляна огнем. Вона уся ніби горіла в огні. Целаброс довів іі до дому. Обоє й слова не промовили.
