морем, з другого боку залива піднімалась висока гора Лянжером, котра вганялась в море.
Комашко та Мавродін мовчки давились на широку картину моря. Сонце впало в степ за плисковатим пересипом. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого берега, що десь далеко-далеко тонула в мглі і була неначе намальована пензлем на тлі червоного прозорого скла. На дворі було тихо. На морі стояв великий корабель, спустивши білі вітрила неначе крила, і ніби дрімав як лебід на воді, а за ним на горізонті видно було полосу сизого туману, в котрому ворушив ся пароход, а над пароходом пасмо чорного диму ніби плуталось в тому тумані, як чорна нитка в білій прозорій тканці. Залив, порти, ряди кораблів в портах ніби дрімали, засипляли, вкриті синім шатром неба, облиті червоним горячим одлиском од неба та води.
Трохи одпочивши, Комашко почав пити чай. Публика все густійшала на бульварі. Він придивляв ся і сьлідкував очима по бульварі, бо знав, що Саня Навроцька пойіхала до Одеси купатись в морі. Несподівано він вхопив стільця за спинку і прихилив до стола.
— Для кого це ви готуєте місце? спитав Мавродін; певно для Сані Навроцькоі?
— Та вжеж! сказав Комашко. Вона тепер в Одесі. Мабуть вийде на бульвар гуляти, обізвав ся Мавродін. Комашко був один з найлучших педаґоґів в ґімназіі. Високий на зріст, тонкий станом, з блідим, смуглявим матовим лицем, він не кидав ся в вічі красою. Тільки його великі, темні, гострі, карі очи сьвітились огнем і показували глибоку мисль і велику енерґію. По батькови й матері він був Украінець, але одна його бабка була Грекиня: його великі гострі очи блищали огнем… Комашко
