— Не думав я, що маю вдачу розгоняти паннів… сказав він низьким голосом.
— А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи і вас не злякались, весело обізвалась Христина.
— Що це в вас за штучка в руках? спитав Целаброс в Христини і нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.
— Ат, не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані, сказала Христина.
— Та й ви не з порожними руками! сказав Целаброс, обертаючись до Бородавкина.
— А вже-ж не з порожними. Запас біди не чинить. Я люблю поезію, але не забуваю й прози, сказав Бородавкин.
— І добре робите, бо зібрались все поети та поетки, що про ту прозу не дуже дбають, промовив Целаброс.
— Поети — цеб то ви, це я знаю; а поеток між нами нема; ми люде позитивві, защебетала Саня.
Целаброс загарбав собі той комплємент і знов навів на себе поважну міну. Окрім кореспонденцій в ґазети він писав і вірші, і сказавши щиру правду, вірші погані; іх не хотів печатати ні один редактор ґазет.
Тимчасом в перспективі улиці сунув ся ваґон трамваю. Всі встали з лавок і рушили з місця. Ваґон став коло алеі. Уся компанія кинулась в ваґон. Панни сіли вкупі на одній лавці, паничі зараз за ними.
— Фесенко не прийшов і добре зробив, сказав тихенько Комашко до Мавродіна.
— І добре зробив, ще тихше обізвав ся Мавродін.
Ваґон посував ся між густими акаціями, котрими обсажені одеські улиці, і незабаром доіхав до стаціі
