Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очи, осьміхнув ся, ніби засоромив ся, як панна: чуєте мов, яка груба та проста ця степова дика дама.
Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку і взяла букет.
— Яку пєсу ви тепер вчите на фортепяні? спитав Фесенко в Навроцькоі.
— Сказалаб вам, та єй Богу забула. Я чимало пєс граю, знехотя обізвалась Навроцька.
— Але є між ними одна, котру ви найбільше любите, сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од цвікера.
— Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я люблю веселу музику, але часом не граю інчих, окрім смутних пєс, відповіла Навроцька.
Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, силкував ся бути граціозним в манєрах, але часом незручний мах рукою, або випнуте не в міру коліно видавало єго міщанський рід і міщанські манєри.
— Що-ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? спитав Фесенко.
Навроцька обидилась, що він завдавав іі такі нікчемні питання, неначе він говорив з молоденькою вітрогонкою-гімназіясткою. Вона розсердилась.
— Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з вас тих голок та ниток, сказала Навроцька і в іі голосі задзвеніла легка роздратованість.
— Ви встоюєте за право женщин? спитав в Навроцькоі Фесенко, щоб протягти розмову і заінтересовати Саню.
Навроцька розсердилась. Вона була нервова й палка,
