Сторінка:Назарук О. Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України (1926).djvu/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ту частину як військо Української Держави, дати тій частині імя та дозволити набирати більше кінне військо. В Київі застав Липинський нечуваний хаос, який робила таки сама Центральна Рада та її уряд. Одні члени тої ради кричали, що не треба нам ніякого мілітаризму, бо „нарід нас оборонить”, иньші знов робили „мілітаризм” в той спосіб, що тисячами роздавали дозволи своїм приятелям і родичам на „формованє” ріжних-преріжних „загонів”, які ніколи не були сформовані. Липинський ходив від Анни до Каяфи, предкладав ріжним ад'ютантам усякі вимагані папери, а затвердженя вже готового, прекрасного війська таки — не одержав, бо не належав до демаґоґів з тих партій, що обіцяли „рай” на земли. Як чоловік здисциплінований не міг Липинський зважитися, виступити проти волі вже істнуючого українського уряду Центральної Ради. Рада була ще тоді противна самостійности української держави, бо уважала самостійність небезпечним для революції „сепаратизмом” (гл. Винниченка: „Відродженє Нації, том І., ст. 43 — 44). А що Липинський був уже тоді за самостійністю, отож наші демаґоґи, що тоді були при владі, не хотіли дати Липинському навіть затвердженя вже з'орґанізованого війська.

IV.

Так Центральна Рада й її „уряд” уряджували розбиттє своєї власної військової сили, котра моглаб була обстояти свою державу. Не дивота, що нарешті українські хлібороби, котрі не могли довше дивитися на таке шкідливе безголовє, з’їхалися до Київа і проголосили Голову, традиційного Гетьмана всієї України. Як добре орієнтувався наш Гетьман у вартости людей і в тім, на яке місце кого поставити, видно також по тім, що Вячеслава Липинського зараз іменував послом Української Держави при уряді Австро-Угорщини у